Повість у 5 главах. Занотовано його сусідом та приятелем, містером Абнером Клопсом.
Глава I: Кімната з комином, що димить у небо
До свого п’ятдесят другого дня народження професор Лазарус Мерідіан був людиною, яку можна було побачити лише у двох місцях:
- У своїй лабораторії, що розташовувалась у зимовому саду (він вважав, що пар краще тужавіє серед пальм);
- На даху, де він щоденно ловив радіохвилі, вдягаючи циліндр, набитий мідними проводами.
Його дім — скромна триповерхова вікторіанська вілла на Вікторіанському Бульварі №9 — завжди був оповитий паром, гуркотом шестерень і запахом лимонної ртуті, про існування якої знали лише він і один старий хімік в Празі.
Я, його сусід — Абнер Клопс, — спершу вважав, що професор просто божевільний. Але якось він запросив мене на чай. І все змінилося.
Глава II: Чайник на фотонному пальнику
— Пане Клопс, скажіть: що буде, якщо підняти будинок у повітря, але не за допомогою крил, а… за допомогою знань?
— Він впаде. З тріском. І, можливо, проламає мою огорожу.
— А якщо — ракета?
Професор показав мені підвал, де, замість вугілля й мишей, розташовувалась ракетна камера з латуні, спаяна вручну та обгорнута паровими теплообмінниками.
— Я знайшов креслення. В старій поштовій скриньці. З підписом “Для Мерідіана. З 1969-го. Не зволікай.”
— 1969?! Це ж майбутнє!
— Але папір — пожовклий. Перо — гусине. І чорнило з запахом озону.
На столі стояв чайник. І той чайник швидко закипів… без вогню. Лише світло. Його перший успішний фотонний нагрівач.
Я запив здивування чаєм.
Глава III: Зліт у тумані імені Королеви
На світанку 3 червня 1891 року професор натиснув важіль.
Його будинок здригнувся. Вікна задзвеніли. З комина вирвався стовп пару, у підвалі ревіли клапани, і…
будинок відірвався від землі.
Повільно, як підстаркуватий дирижабль, але невпинно.
Ми, сусіди, лише хрестились і робили замітки. Але він зробив те, чого не міг зробити навіть Жуль Верн:
відправив оселю в небо.
За кілька днів — решта будинків теж злетіли.
Але професор був першим.
Глава IV: Життя серед зірок і картопляна змова
Ми дрейфували орбітою. У вікнах — Марс. У чайнику — пил.
Професор облаштував свій новий дім як обсерваторію, лабораторію і музичну залу, де грав на трубі для чайника.
Він досліджував все:
— рух будинків у вакуумі;
— можливість використання виварки як гравітаційного резонатора;
— і, зрештою, мову котів у невагомості.
Але одного разу щось зламалося.
Будинок почав рухатися сам.
Без контролю. У ньому з’явилась кімната, якої не було в плані.
Стіни почали… шепотіти.
І тоді професор зізнався мені:
— Клопсе, будинок вчиться. Він не просто летить — він розуміє, куди й чому.
Глава V: Тиша поза галактикою
Останній запис професора в його журналі звучав так:
“Я вийшов надто далеко. Це вже не Земля. Це не навіть Космос. Це — межа.”
“Якщо я повернусь — розкажи їм, що все це можливо. Але хай беруть з собою більше чаю. І менше гордості.”
І на третю ніч він відлетів далі — у міжзоряну зону.
Його будинок лишив по собі сліпучу дугу світла, і вже ніколи не відповідав на сигнали.
Але іноді — коли Земля заходить за Місяць, і чай особливо гарячий — я чую…
трубу. Звідкись із глибини.
Епілог
Професора Мерідіана більше ніхто не бачив. Але його винахід змінив усе.
Зараз на орбіті вже ціле місто з будинків, мандрівних лабораторій, чайних клубів і навіть театрів.
А на кожному новому двигуні — вигравірувано:
“Мислити, як дім. Летіти, як дух. — Проф. Мерідіан”
Кінець повісті. Але початок легенди.