Того року, коли в нашому степовому містечку випав сніг із дрібних зірок, ніхто не здивувався більше, ніж кравчиня Ельвіра. Вона першою помітила, що небесний пил не тане на долоні, а лишає блиск, схожий на театральний грим. Тоді ж на фасаді старого кінотеатру «Орбіта», де вже двадцять років крутили один і той самий фільм про кохання під дощем, з’явився плакат: жінка в космічному корсеті, з червоними губами й поглядом, гострим, як уламок метеорита.
Її назвали Селестою — ім’ям, яке народилося в чергах за хлібом і в шепоті перукарні. Вона стояла, сперта на ракету, мов на парасольку, і посміхалася так, ніби щойно зрадила гравітацію з особливою насолодою. Її волосся розсипалося хвилями, що нагадували сонячні спалахи, а чоботи блищали, як нові планети. Ніхто не знав, хто повісив плакат, але щоранку він ставав яскравішим, наче живився нашими поглядами.
З часом сталося неможливе: чоловіки почали голитися ретельніше, ніби збиралися на побачення з небом, а жінки — фарбувати губи відтінком «марсіанська вишня», який Ельвіра вигадала з бурякового соку та таємної настоянки. Навіть старий годинник на ратуші пішов швидше, наче боявся запізнитися на запуск. І тільки поштар Антон стверджував, що бачив Селесту на власні очі — уночі, коли вона зійшла з плаката й сіла на край його велосипеда, схрестивши ноги з такою безтурботністю, ніби Всесвіт був її невеликим будуаром.
Вона розповіла йому, що космос — це не холодна порожнеча, а величезна сцена, де кожна зірка чекає на свій вихід. «Без краси, — сказала вона, поправляючи ремінець шолома, — жодна ракета не злетить високо». Антон прокинувся з запахом озону в волоссі й блиском помади на комірі. Відтоді він розносив листи так урочисто, ніби вручав запрошення на бал у невагомості.
Незабаром у місті почали народжуватися діти з очима, що світилися в темряві лагідним фосфорним сяйвом. Лікарі пояснювали це рідкісним атмосферним явищем, але матері знали: це Селеста торкнулася їхніх колисок кінчиками пальців. Увечері, коли вітер зривався зі степу, плакат тихо шарудів, і можна було присягнутися, що він дихає.
А потім одного ранку стіна кінотеатру спорожніла. Залишився лише прямокутник світлішої штукатурки, як спогад про сон, що розтанув із першими півнями. Та щоночі, коли небо ставало глибоким, як оксамитова завіса, над містом пролітала тонка срібна лінія — і хтось клявся, що бачив на її кінці жіночу постать, яка махала рукою з тією ж грайливою впевненістю.
Ми звикли думати, що космос — це суворий механізм, але, можливо, він лише дзеркало, яке чекає на наші найсміливіші фантазії. І якщо придивитися до нічного неба досить довго, можна помітити, як серед сузір’їв з’являється усмішка — червона, тепла, трохи іронічна. Наче сама безмежність навчилася позувати, підморгуючи нам із висоти, де навіть самотність має форму витонченого силуету.