Я бачив кінець світу. Він не прибував у вигляді блискавки або глухого гуркоту — він підкрадався, мов тінь на краю свідомості, і його кроки були тихі, але невблаганні. Війна світів не знала жалю; вона ковзала по землі, як чорна ріка, і змила все, що колись було людським.
Міста горіли холодним вогнем невідомого походження, а небо стало важким, як кришталевий саркофаг, що тримав усіх живих у пастці. Металеві істоти, чужі і незбагненні, ходили серед руїн, їхні очі горіли світлом бездушної логіки. Люди бігли, тремтячи, ховаючись у тінях власного страху, але нікуди не можна було сховатися: кожен подих, кожен спогад був відзначений їхнім холодним поглядом.
Я відчував, як світ тремтить під ногами, як сама земля просить про пощаду, і розум мій розчинявся у мареві жаху. Звуки руйнування, відлуння крику, дзвін уламків — все зливалося в один безмежний хор смерті. Не залишалося нічого, крім страху, що вкрав серце людства, і пам’яті про світ, який уже не існує.
І тоді я зрозумів страшну істину: війна світів не була війною у звичному сенсі. Вона була природним покаранням, судом без імени, що спіткало людей за їхню самовпевненість. Жодна зброя, жодна стратегія не могла протистояти цій безжальній логіці. Людство стало лише тінню себе, химерною постаттю серед попелу і руїн.
Я бачив, як останні вогники надії згасали, як останні серця стискалися від безвиході, і тоді темрява обгорнула все. Міста, люди, мрії — все стало частиною нескінченної ночі. І навіть коли я закрив очі, я відчував присутність чужих світів, що спостерігають із висоти безмежного неба, усвідомлюючи, що людство стало лише крихітним спогадом у їхньому холодному розумі.
Так закінчилася епоха людей. І лиш тіні того, що колись світ називав життям, блукають серед руїн, мов примари, що шепочуть про жах, який неможливо забути.
