Коли перша ракета злетіла з нашого приморського містечка, старі жінки перехрестилися так само спокійно, як і тоді, коли вперше побачили електричну лампочку. Вони вже знали: світ завжди вигадує нові способи дивувати, але пил на підвіконнях лишається тим самим. Ніхто не здивувався й тоді, коли з неба почали падати листівки із зображенням рудоволосої дівчини в скафандрі, що підморгувала з такою земною безсоромністю, ніби стояла не серед зірок, а на балконі над центральною площею.
Її звали Аурелія, хоча це ім’я з’явилося пізніше, коли чоловіки почали клястися, що чули його в шумі припливу. На листівках вона сиділа на півмісяці, закинувши ногу на холодний серп так, наче то була гойдалка в саду. Скафандр облягав її тіло з тією ж лагідною впертістю, з якою тропічна спека облягає шкіру опівдні. Шолом вона тримала в руці — бо в космосі, як усі знали з газет, не можна дихати, але в її усмішці було стільки повітря, що ним можна було наповнити вітрила всіх рибальських човнів.
Листівки пахли корицею й озоном. Їх приносив вітер із півночі, і діти збирали їх у кошики з-під манго, ніби це були екзотичні метелики. Мер міста наказав зібрати всі зображення, аби перевірити, чи не містять вони таємних послань. Та коли він розклав їх на довгому столі в ратуші, дівчина з кожної картки дивилася на нього так поблажливо, що він згадав свою першу любов і скасував наказ.
Кажуть, що саме тієї ночі небо опустилося нижче, ніж будь-коли. Зірки висіли над дахами, мов стиглі плоди, і кілька найсміливіших юнаків намагалися зірвати їх бамбуковими жердинами. Але тільки Аурелія знала, як торкатися небес. Вона з’являлася в снах моряків, сідала на край їхніх ліжок і розповідала про пилові бурі на Марсі так, ніби то були звичайні сімейні чвари. Вона сміялася, і з її рота вилітали маленькі сузір’я, які ще довго блукали кімнатами, застрягаючи в павутинні.
Згодом астрономи пояснили, що це була рекламна кампанія нової космічної програми. Вони говорили про прогрес, про майбутні колонії, про необхідність романтики для фінансування науки. Але містечко вже знало правду: дівчина не рекламувала космос — вона його приручала. Вона зробила безмежжя таким самим близьким, як шепіт коханого в темряві.
Минали роки, і ракети стали звичними, як дощі в сезон. Та листівки більше не падали. Люди постаріли, діти виросли, а море залишалося незмінним свідком. І все ж у найспекотніші вечори, коли повітря тремтить над бруківкою, можна побачити, як на обрії з’являється тонкий срібний серп. На ньому сидить жінка в розстібнутому скафандрі, погойдуючи ногою, і підморгує містечку так, ніби все це — лише нескінченний жарт між нею та зірками.
Бо космос, як і кохання, потребує образу, що нагадає: навіть у безмежності є місце для легковажної краси. І поки хтось дивиться вгору з тією ж наївною вірою, з якою діти ловлять метеликів, Аурелія житиме — між пилом доріг і сяйвом далеких галактик, у стилі, що пахне корицею й вічністю.
