У тому році, коли риба почала народжуватися вже смаженою, а дощ ішов лише по четвергах, у нашому містечку з’явилося Дзеркальне Сонце. Ніхто не бачив, як саме це сталося, але одного ранку люди вийшли на подвір’я і помітили, що світло не падає з неба — воно ніби піднімається із землі, відбиваючись у калюжах, у вікнах, у зіницях котів.
Спершу вирішили, що це звичайна примха погоди. Та коли стара пані Дзига, яка пам’ятала ще війну і перший грамофон, подивилася в дзеркало, вона побачила там не своє обличчя, а маленьке сонце — кругле, золоте, з пульсуючими променями, що росли з її чола, мов коріння світла. Вона не злякалася. Вона лише сказала: «Отже, воно нарешті знайшло вхід».
Дзеркальне Сонце не світило — воно повторювало. Якщо хтось усміхався, воно сяяло яскравіше. Якщо в місті ставало сумно, світло тьмяніло, наче втомлене від чужого тягаря. Воно жило в кожному відображенні: у відполірованих ложках, у темних ріках, у скельцях окулярів учителя, який уперше за двадцять років перестав пояснювати дітям, що сонце — це лише газ і полум’я.
Бо це сонце було іншим. Воно дивилося на людей так, як вони дивляться на себе, коли залишаються наодинці. Уночі, коли справжнє небесне світило ховалося за горами, Дзеркальне Сонце виходило на прогулянку вулицями. Його можна було впізнати за тихим дзенькотом — ніби хтось розбивав невидимі келихи. Воно зупинялося біля кожного дому і заглядало у вікна, не для того щоб освітити, а щоб побачити.
Одного разу хлопчик Павло, який боявся темряви, вирішив не заплющувати очей. Він поставив перед собою маленьке дзеркальце й чекав. І коли в ньому з’явився золотий диск, він прошепотів: «Ти — це я?» Сонце не відповіло словами. Воно лише змінило форму — стало схожим на його серце, що билося швидко й нерівно. І хлопчик уперше зрозумів, що темрява — це просто місце, де світло ще не впізнало себе.
З того часу місто почало змінюватися. Люди стали обережніше дивитися одне одному в очі, бо знали: у глибині зіниць живе маленьке сонце, яке пам’ятає все. Брехня робила його каламутним, доброта — прозорим, а любов — нестерпно яскравим. Дзеркала в будинках більше не покривалися пилом: їх протирали щодня, ніби вівтарі.
Та одного ранку світло повернулося на небо. Воно знову падало зверху, слухняне й далеке. Люди зітхнули — хтось із полегшенням, хтось із жалем. Лише пані Дзина, дивлячись у своє старе потемніле дзеркало, усміхнулася: маленький золотий відблиск усе ще жив у глибині скла.
Бо Дзеркальне Сонце ніколи не зникає повністю. Воно просто чекає, коли люди знову наважаться побачити в світлі не небо, а себе. І тоді, серед звичайного дня, у ложці з супом чи в краплині дощу, раптом спалахне знайоме сяйво — і світ на мить згадає, що кожне сонце має своє відображення, а кожне відображення прагне стати світлом.