У просторі, де час загубив свою лінійність, світло і звук жили своїм власним життям. Вони народжувалися одночасно з кожною зіркою і танцювали крізь галактики, мов давні духи, які забули, що існують лише в пам’яті людей. Мелодії ширяли над планетами, пробивалися крізь товщу атмосфери й сідали на дахах старих міст, перетворюючи їх на сцени космічного спектаклю.
Звуки не мали початку і кінця, вони текли рікою, що ніколи не досягала моря, і в кожному своєму витку залишали слід у свідомості всього живого. Світло відлунювало від нот, і з його променів народжувалися тіні, які шепотіли забуті легенди. У цих тінях мешкали істоти, які ніколи не народжувалися і ніколи не помирали, але завжди відчували музику, яка змітала з лиця землі рутину і сум.
Кожен звук і кожен промінь мали свій характер: деякі були ніжними, мов дотик до сплячого моря, інші — жорсткими, немов удар метеору об кам’янисту поверхню планети. Вони ніколи не зупинялися. Світло й звук перепліталися, створюючи простір, де насильство і краса, хаос і порядок існували одночасно, як дві сторони однієї медалі, що оберталася в безмежності космосу.
У цьому танці все здавалося живим. Камені пам’ятали відлуння мелодій, вітер намагався повторити їхній ритм, а зорі слухали, спостерігаючи за тими, хто ще залишився на порожніх планетах. І навіть у найтемніших куточках світу світло знаходило шлях, щоб прорватися крізь хаос, а звук залишав відгомін на спогадах тих, хто вже давно став пам’яттю.
Все було одночасно насильницьким і прекрасним, величним і крихким, наче космос намагається нагадати, що у хаосі завжди живе порядок, а у світлі — відлуння темряви. І так продовжувався нескінченний танець, у якому народжуються легенди, гинуть страхи і знову народжуються нові світи.