Том I: Відрив від Землі
Історія записана за спогадами містера Абнера Клопса, джентльмена й мешканця будинку №3 на Вікторіанському Бульварі, м. Лондон, 1891 рік.
I. Перший ґвинт
— Невже ви й справді думаєте, що будинок зможе полетіти? — запитав я, спираючись на перила свого балкону, попиваючи чай з ромашкою та гірчицею (рецепт покійної тітки Елеонори).
Професор Мерідіан стояв на даху власної триповерхової вілли, загорнутий у латунний жилет з приладами, схожими на дирижабельні ґвинти. На його голові блищав шолом із перископом.
— Дорогий Клопсе, людство приречене жити між зірками! Ми вміємо будувати годинники, машини, підводні човни — то чому ж не будинки, що злітають у небо, немов чайки?
— Бо чайки не мають коминів і ванн із чавуну, — пробурмотів я.
Але вже наступного тижня, 3 червня 1891 року, о 07:00 ранку, вся вулиця Вікторіанського Бульвару зібралася подивитись, як будинок №9 професора стартує до зірок.
І він стартував.
II. Пара, гвинти, порцеляна
Спочатку з підвалу почулося гудіння — наче вся Британська імперія одночасно завела чайники. Потім — хлопки, свист, і раптовий поштовх, наче сам Місяць смикнув будинок за канат.
Будинок відірвався. Разом із ним — гойдалка, клумби, поштовий ящик, і навіть двірник містер Гоббл, що саме мив тротуар.
Паніка тривала недовго — бо вже за годину на орбіті кружляли п’ять будинків, включаючи мій.
Професор, виявляється, підключив до свого двигуна загальний газопровід. Газ поширився мережею старих вуличних труб, активувавши всі ракети, вмонтовані під фундаментами сусідніх домів.
— Вітаю, пане Клопсе! Тепер ми — колоністи орбіти!
— Але ж я залишив котлету на плиті! — кричав я, вчепившись за люстру.
III. Гравітація і етикет
Перші дні були важкими. Чай розливався в невагомості, піаніно з будинку містера Бертрама відірвалося і почало дрейфувати між верандами, а пані Мілдред влаштовувала салонні бали в скафандрі.
Втім, поступово з’явилися звички. Ми натягнули канати між будинками, щоб передавати листи. У місці найбільшого тяжіння, де завис старий водогінний бак, відкрили перший космічний паб — “The Floating Teapot”.
А вночі ми споглядали Землю, мов засніжену люстру, яку хтось повісив унизу.
IV. Таємниця двигунів
Одного вечора професор зізнався, що двигуни під будинками — не зовсім його винахід.
— Їх мені передав лист… з майбутнього. Через мідну поштову скриньку. На конверті було написано “Париж, 1969 рік”.
— Абсурд!
— Можливо. Але в листі було все: креслення, формули, навіть інструкція, як варити борщ у невагомості.
Ми замовкли. Десь над нами, в темному морі космосу, зник старий маяк — будинок №12 — він пішов далі, за орбіту. Ніхто більше його не бачив.
V. Кінець… чи початок?
Сьогодні, 17 липня 1891 року, я сиджу на даху свого будинку, вже вкотре ремонтую гравітаційний якір, і дивлюся на Землю, що пливе внизу. Я досі п’ю чай. Тепер — з імбирем. І пишу ці рядки, сподіваючись, що хтось прочитає їх.
Бо якщо ви це читаєте, значить один із наших будинків приземлився.
Або… ви теж уже летите.
P.S. Будьте обережні з ракетами під льохом. Особливо якщо там зберігаєте мариновані огірки.
Том II: Зіткнення з Планетою Вензель
Продовження мемуарів містера Абнера Клопса, космічного домовласника, записаних пером у невагомості.
I. Несподіване відкриття
Наступного ранку — точніше, через два оберти навколо Землі — ми помітили новий об’єкт на небі. Він виглядав як гігантська цукерка, що крутилась у вакуумі та блищала, немов полірована бронза.
— Це не цукерка, пане Клопсе, — пробурмотів професор Мерідіан, роздивляючись її крізь свій “зорогляд” (телескоп, зібраний із двох пляшок рому та бінокля з війни в Криму).
— Це — Планета Вензель.
— А що, її немає в астрономічних картах?
— Є. Але дуже дрібним шрифтом і між рядків. А ще… вона рухається.
І дійсно — планета прямувала прямісінько до нас.
II. Конгрес будинків
Було скликано Першу міжбудинкову космічну раду. На даху будинку №5 зібрались усі власники, у скафандрах, у фраках, а пані Мілдред — навіть у вечірній сукні з антенами.
— Пропоную: застосувати парову гармату! — вигукнув сер Бертрам.
— Може, краще дипломатію? — тихо прошепотів хтось із вікна.
— Або чай? Всі проблеми вирішуються чаєм! — втрутився я, вкотре намагаючись не втратити саше в невагомості.
Професор мовчав. Потім сказав:
— Ми наближаємось до іншої цивілізації. І наші будинки можуть бути не першими, хто злетів…
Всі завмерли. Хтось упустив печиво.
III. Посадка
Коли ми наблизилися до Планети Вензель, вона виявилась… не зовсім планетою.
То був гігантський, сферичний мегабудинок, побудований, за всіма ознаками, ще в епоху парових ренесансів. Його поверхня була вкрита антенами, баштами, а між куполами літали малі котеджі-дрони.
— Це ж… орбітальне місто!
Ми причалили до його платформи, як пароплав до пристані. Усі вийшли — трохи спантеличені, трохи збуджені.
Нас зустріли… люди в капелюхах з радіолампами, з електричними бородами та елегантними парасольками, які знімали електростатичний пил.
— Вітаємо в Домополісі! — сказав один із них. — Ми також починали з ракети під фундаментом. Але пішли далі…
IV. Протокол Взаємотяги
Планета-місто запропонувала: “З’єднаймо наші будинки в єдину конструкцію! Створімо ланцюг, що обійме Місяць!”
Ідея була чудова… для них.
Але вранці ми виявили, що їхні “конектори” почали втручатись у наші водогінні системи, налаштовували чайники на несумісну температуру (о жах!), а один із наших будинків раптово заговорив французькою.
Професор запідозрив: це колонізація.
— Вони не хочуть партнерства, пане Клопсе. Вони хочуть… перепланування.
V. Піднесення
Тієї ночі ми всі зібрались на даху й прийняли рішення.
Як справжні англійці — тихо, ввічливо й з чаєм у термосах.
На світанку (умовно — бо сонце там було одночасно скрізь і ніде), ми відчепилися від Домополіса й увімкнули двигуни на повну. Усі п’ятнадцять будинків розвернулися, наче ескадра, й вирушили далі — до нового космосу, нових планет і, можливо, кращого газопостачання.
Я написав табличку:
“Тут були ми. Ми ввічливо відмовились. Залиште чайник на 95°C. — Абнер Клопс”
Кінець другої частини.
Том III: П’ятиповерхівка, що загубилась у часі
З нотатника Абнера Клопса, почесного мешканця Вікторіанської Орбітальної Спілки
I. Червона Смуга в Космосі
Минуло кілька обертів навколо Сонця. Ми мандрували просторами, де немає кордонів, лише старі радіосигнали й уламки мрій.
Одного вечора (а точніше — через 19 годин після останнього обіду), ми зафіксували сигнал на хвилі 433 МГц.
“…Внимание, граждане! Сейчас прозвучит гимн. Просим стоять. Не плюйте в иллюминаторы…”
— Що за химерна говірка? — перепитав я.
Професор Мерідіан уже надів свого перекладацького монокля.
— Це мова майбутнього… або минулого. Російська. І здається, там є балкон.
II. Зустріч із панельним чудом
Перед нами з туману пилу вийшла радянська п’ятиповерхівка, типу “хрущовка”, номер 12. Вона пливла в космосі, як втрачений корабель-привид, з вікнами, заклеєними газетами, й супутниковою тарілкою, прикріпленою до газової труби.
На даху вивіска:
“Добро пожаловать! МЖК «Комета-7»”
І хтось — жив там.
III. Пан Пєтров і кішка Плюша
Першим до нас вийшов сивий чоловік у спортивних штанях і капцях. В руках — банка консервів, у серці — радянська ностальгія.
— Здравствуйтє. Я Пєтров. Завхоз. У нас тут всё как надо. Вон — мусоропровод, а вон — общага для комет.
— Як довго ви тут? — запитав я.
— С 1961 года. Запустили эксперимент — “Жилфонд Будущего”. Ракеты подвалом засунули, в небо шмальнули… А обратно никто не позвал. Ну, и остались.
Його кішка Плюша (без шолома, звісно) літала коридорами, м’яко врізаючись у стіни.
Мешканці? Ще були. Не всі — дехто пішов у Чорну кімнату ліфта і більше не повертався.
IV. Акумулятори на картоплі
П’ятиповерхівка жила. В прямому сенсі. Вона дихала паром із каструль, харчувалась теплом батарей, а енергію виробляла… з вареної картоплі.
(Професор був вражений. Я — обережний.)
Пан Пєтров запросив нас на обід у четвертому під’їзді, де стіни були обклеєні календарями з “Астронавтом Гагаріним” та лозунгами на зразок:
“Каждому — по ракете, каждой кухне — по радио!”
Їли ми борщ, який був густіший за атмосферу Венери.
V. Пропозиція об’єднання
На прощання Пєтров запитав:
— Оставайтесь. Места хватит. Построим новый подъезд. Вы — британцы, мы — советские, вместе — космоквартал.
Ми зібрали раду. Мілдред була вражена зовнішніми клумбами з кактусами. Сер Бертрам, правда, поскаржився на відсутність джину.
Професор Мерідіан довго мовчав, а потім відповів:
— Ми — будинки в русі. Ви — будинок в пам’яті. Ми не можемо залишитись, але… ми можемо залишити вказівник.
І так з’явився перший міжзоряний дорожній знак:
← Ракетні будинки | П’ятиповерхівка →
Кінець третьої частини. Але не історії.
Том IV: Справа про зниклу ванну
Архів справ Абнера Клопса, приватного джентльмен-детектива та сусіда по орбіті.
I. Злочин у невагомості
Все почалося з дзвінка у двері. Точніше, з глухого металевого брязку, бо двері мого ракетного будинку злегка розбалансовані після зіткнення з метеором у формі рояля.
На порозі стояла пані Мілдред, у халаті, схожому на парашут, і з виразом космічної трагедії на обличчі.
— Абнере… ванна зникла.
— Ванна?
— Моя чавунна, з левовими лапками. Зникла просто з палуби!
— А скільки в ній води було?
— Повна. І лимонна сіль для аромату.
Ми обоє мовчки глянули у вікно. Десь далеко в зоряному пилу світилася срібляста цятка, яка могла бути абсолютно чим завгодно. Але пані Мілдред знала: то її ванна.
II. Розслідування на гарячому пару
Я почав із сусідів. У будинку №4 містер Бертрам якраз влаштував парову сауну (у вакуумі, щоправда, пара поводиться дещо… капризно).
— Скажіть, Бертрам, ви не бачили чавунну ванну, яка мчить зі швидкістю півтора кілометра на секунду?
— Абсурд! Мені вистачає мого мідного тазика. До речі, не хочете обгорнутись в евкаліптове рушничко?
У будинку №7 було порожньо. Лише на стіні залишився напис:
“Я полетів за гарячою водою. Не чекайте.” — д-р Руперт.
І лише в №2 я почув щось підозріле: муркотіння й плескіт води.
III. Кішка й гравітаційна халепа
У будинку №2 жила кішка Плюша, яка ще з минулої експедиції залишилася з нами — напіврадянська, напівзагадкова.
Замість звичайної ванни вона перетворила одну з кімнат на кімнату-фонтан, куди притягнула чужу ванну з допомогою локального гравітаційного викривлювача. Винахід, до речі, забутий професором Мерідіаном ще під час сну.
Плюша спокійно плавала у воді, що зависла в невагомості гігантською блискучою краплею.
— Знову вона… — зітхнув я. — Злодійка з дев’ятьма життями й правом на тишу.
IV. Повернення ванни
Професор Мерідіан урочисто вручив пані Мілдред її ванну за допомогою роботичного буксира, який випадково ще й притяг стародавній турецький чайник невідомого походження.
Ванну повернули. Плюша — незворушна. Пані Мілдред — задоволена, хоч і запідозрила, що хтось додав лавровий лист у її аромасіль.
V. Мораль
У космосі все пливе. Особливо якщо це — ванна.
І навіть коли ти на орбіті в будинку, побудованому ще за Вікторії, одягнений у шовкову піжаму, а чай гріється на сонячному рефлекторі — ти все ще можеш бути детективом.
Бо порядок має бути, навіть у невагомості.
Кінець.