Ніч опустилася на місто, і з самого початку я відчував, що щось невідоме спостерігає. Повітря було густим, як тягуча смола, а небо — чорним, мов запечатаний саркофаг. Я стояв на краю даху, дивлячись униз, і бачив, як металеві істоти крокують по вулицях, мов чудовиська з іншого світу, об’їдаючи землю своїм холодним світлом.
Їхні очі горіли не вогнем, а розумом, що не знає милосердя. Кожен їхній крок віддавався в грудях гуркотом безнадії. Люди бігли, тікали в підземелля і підвали, але тінь цих істот завжди була за ними, мов довгий чорний шлейф страху, що стелився по стінах і по серцях.
Я ховався в старій бібліотеці, серед книг, що пахли порохом і пилом, і спостерігав, як світ навколо руйнується. Кожен звук — ламання дерев, вибух каменю, крик людини — був відлунням того, що неможливо назвати війною. Це був суд, безмовний і всепроникний, що лишав у серцях людей лише марення.
І тоді я зрозумів: я — свідок не події, а кінця. Кожна мить була сповнена безнадії, кожен подих — останній спогад людства. Зі свого укриття я бачив, як світло місяця відбивалося від їхніх холодних тіл, і тінь, що спадала від них, огортала все місто, як темний крижаний покрив.
Я залишився один, і навіть тоді, коли здавалося, що ніч ніколи не скінчиться, я відчував їхній холодний погляд на собі. Війна світів була не історією, не битвою — вона була зникненням, і я став її єдиним живим свідком. А може, й тінню серед руїн, що шепоче самотньо про кінець світу, якого ніхто більше не пам’ятає.
