На червоній рівнині Марса, де пилові бурі розсіювали спогади про давно зниклі водоспади, стояли вони — вітряки, які ніхто не створював і ніхто не чекав. Вітряки, що здавалося, народилися з марсіанського вітру, наче давні легенди, які приходять до людей у снах. Їхні леза, тонкі й блискучі, кружляли повільно, мов незрілі метелики, що вперше вирвалися на свободу.
Ніхто не знав, звідки вони з’явилися. Деякі інженери стверджували, що це була технічна експедиція століття, інші говорили, що це чудо випадку, наслідок незбагненної гри Всесвіту. Але жителі першого марсіанського поселення більше не цікавилися походженням речей: вони дивилися на ці вітряки так, наче це були старі друзі, які пам’ятали всі їхні таємниці.
Вітряки видавали дивні звуки — то спів древніх дерев, то відлуння забутих пісень океанів Землі. Коли вітер зупинявся, здавалося, що пустеля заснула, і тільки вони, мов суворі сторожі часу, пам’ятали, що життя не може бути без руху. І люди почали приходити до них не за електрикою, не за енергією, а за спокоєм, що струмів у ритмі їхнього обертання, за відчуттям того, що навіть на чужій планеті можна знайти рідний дім.
Одного разу маленька дівчинка запитала свого діда: “Дідусю, чому вони крутяться?” І він відповів, не вагаючись: “Щоб пам’ятати за нас усіх, хто мріяв про Марс і хто ще мріятиме, навіть коли нас уже не буде”. І в цей момент червона рівнина не здавалася пустою. Вона була живою, бо вітряки на Марсі, народжені з вітру й тиші, вже давно носили в собі історії всіх людей — і тих, що прийшли, і тих, що лишилися на Землі.
