Тінь Місяця… Я вперше відчув її холодне дихання на своїй шкірі в ніч, коли небеса здавалися розколотими, а зірки — безжальними свідками моєї самотності. Місяць, той мовчазний страж небес, піднімається над світом, а його бліда тінь стелиться по землі, як тьмяне відлуння забутих спогадів.
Я йшов темним садом, де дерева стояли мовчазними колонами, а їхні тіні, сплетені з тінню Місяця, танцювали дивні й похмурі танці на холодному камені стежки. Кожна тінь — це немов зловісний шепіт, що підкрався з минулого, з глибини душі, і ніхто не знає, чи це спогад, чи передвісник.
Місяць — мов суддя, і його тінь — це кара, що стосується тих, хто смів заглядати за покрови нічного неба. Я відчував, як серце моє стискається від невидимого тяжіння, як щось невимовне шепотить мені про страхи, що давно зарилися під землею. Кожен крок у темряві здавався мені кроком у прірву власної свідомості, де світло не доходить, а час затримав подих.
І ось я стою на краю саду, де тінь Місяця зливається з моєю власною, і мені здається, що це не я йду, а мене ведуть, тихо, безжально, у глибини нічної безодні. І чим довше дивишся на цю тінь, тим ясніше розумієш: вона завжди була тут, завжди спостерігала, завжди чекала.
Місяць мовчить. Його тінь говорить. І лише той, хто зважиться слухати, почує її холодну істину.
