Світло й звук мандрували світом, неначе давні боги, що забули своє ім’я. Вони не мали тіла, але відчуття їхньої присутності змушували землю тремтіти й небо світитися. Кожна вулиця старих міст ставала ареною їхнього танцю: лампи згиналися під тяжкістю мелодій, а тіні ховалися в кутах, бо знали — світло і звук можуть проковтнути все, що наважується їх не слухати.
Звуки пробиралися крізь тріщини старих стін і пустих садів, перетворюючи ніч на глибоке море, де зорі плавали, мов медузи, а вітер носив відгомін того, що сталося і того, що ще не сталося. Світло стрибало по дахах, немов грайлива дитина, що лоскоче міста своїми променями, і одночасно карало темряву за кожен прихований страх.
У цій вічній грі ніч і день перестали існувати окремо. Світло обіймало звук, звук огортав світло, і разом вони створювали простір, де час ставав тягучим, мов ріка, що не знаходить свого моря. Насильство й краса, радість і біль — усе зливалося в одне полум’я, що світило і пекло одночасно.
Іноді звук опускався до самих людей, торкався їхніх сердець, а світло піднімалося над дахами, перетворюючи тіні на казкових істот. Все було живе: навіть камені пам’ятали мелодії, а вітер намагався повторити їхній ритм. Вони були свідками того, як світ одночасно руйнується і народжується заново, як ніч і день зливаються в нескінченну симфонію.
Світло й звук не знали спочинку. І у тій нескінченності, де все одночасно жорстоке і прекрасне, виникала тиша — не відсутність, а новий голос, який підказував, що у хаосі завжди є місце для світла, а у світлі — відлуння темряви.